З командиром розвідувальної групи спеціального призначення з Кіровограда капітаном Кирилом Андреєнком я був знайомий ще з курсантських років. Завжди знав його як надійного та доброзичливого хлопця.
У подальшій офіцерській службі, наші шляхи не одноразово перетиналися, починаючи від зборів молодих лейтенантів, всеармійських змагань, стрибків з парашутом, закінчуючи полігонами та відпустками.
Із початком офіцерської кар’єри в елітній частині Українського війська – 3-му окремому полку спеціального призначення – Кирило став одним із кращих офіцерів-розвідників. З перших днів проведення АТО, він успішно виконував бойові завдання вищого командування, врятував не одне людське життя. За це він отримав чергове військове звання «капітан» та був представлений до ордену Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Але нажаль, йому так і не довелося вдягнути цю відзнаку на свій парадний мундир…
Народився Кирило Андреєнко у місті Чита, в сім’ї кадрового офіцера. З раннього дитинства, хлопець впевнено йшов батьківськими стопами, прагнув стати військовим. Для цього він посилено займався спортом, із золотою медаллю закінчив одну із середніх шкіл Дніпропетровська. Згодом було навчання у Львівській Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, яку він закінчив з червоним диплом та золотою медаллю.
Не дивлячись на свій молодий вік, та незначний досвід офіцерської служби, Кирило виявився досить грамотним командиром спецназу. Він відразу знайшов спільну мову та здобув авторитет серед підлеглих. А це – не так просто. Адже всі бійці групи – це дорослі чоловіки, які служать далеко не за першим контрактом, побували далеко не в одній гарячій точці.
Однак, Кирила завжди відрізняли командирська розсудливість, інтуїція розвідника, турбота про підлеглих, а також особиста мужність та героїзм. Його завжди поважали та прислухалися авторитетні офіцери, знали як одного із кращих.
Недаремно, восени минулого року, саме його бойовому підрозділу було довірено захищати честь України на міжнародних змаганнях «Cambrian Patrol 2013», які проходили у Великій Британії серед розвідувальних груп військ спеціального призначення. Тоді, вперше за історію проведення цих змагань була запрошена команда з СНД, зокрема з України. Завдяки вправній підготовці та умілому командуванню підрозділом, українські спецпризначенці здобули «бронзову» медаль на світовій арені.
Знаючи багатьох друзів та бойових товаришів Кирила, мені не одноразово доводилося чути про його успіхи по службі та дуже серйозного ставлення до своєї роботи. Про нього казали: він живе спецназом…
Свої найкращі курсантські роки, хлопець провів у старовинному європейському місті Львів. Звик до його чарівної краси. Там він зустрів супутницю свого життя Олену, з якою після випуску і одружився.
Незадовго до початку АТО, Кирило планував перевестися до 80-ї окремої аеромобільної бригади. Там він мав стати помічником начальника розвідки. Однак, для нього не так легко було покинути спецназ, до якого так сильно приросло його серце.
– Ні, я не можу покинути у такий складний час своїх хлопців, своїх «лісових» братів, – відповідав усім Кирило. Я їхній командир, і не можу їх залишити…, – пригадує зі сльозами на очах його дружина Олена.
…Того рокового дня, дві зведені розвідувальні групи відбули у визначений район для пошуку пілотів збитого літака. В одній із тракторних бригад, розвідники облаштували тимчасовий табір, виставили пости та секрети, приготувалися до ночівлі.
Невдовзі, на горизонті з’явився танк та кілька бойових машин вогневої підтримки, які до речі були розфарбовані вздовж білими смугами (так у зоні АТО позначають Українську техніку). Розвідники спочатку були впевнені, що це свої, однак відчуття небезпеки були доволі сильним…
За мить бойові машини почали вести вогонь, підбили один із УРАЛІВ, поранили кілька бійців. Не розгубившись, капітан Андрієнко разом з підполковником Сергієм Лисенком спробували здійснити на другій машині прорив, однак сили були нерівними… Спецпризначенці загинули в тому бою як справжні герої, зі зброєю в руках.
Згодом, у багатьох офіцерів та сержантів були досить вагомі припущення та інформація, що ніби всі екіпажі ворожих танків та бронемашин становили не бойовики, а добре підготовлені офіцери із сусідньої країни. А про місце знаходження спецпризначенців, їх своєчасно повідомили інформатори. Нажаль, це припущення дуже схоже на правду…
Під час прощання з Кирилом та його бойовими товаришами, у автора цих рядків, як і у сотень присутніх людей падали сльози… Мій земляк та друг дитинства – офіцер спецназу, на прощанні зі своїм кращим другом сказав: «Жодного терориста, я більше не візьму живим…». – «Ми за вас помстимося!» – сказали проводжаючи в останній путь бойові товариші героїчно загиблих спецпризначенців.
Валентин ШЕВЧЕНКО
https://gre4ka.info/