Анатолій Бузуляк мешканець с. Іванівка Кіровоградського району загинув 29 липня 2014 року під час виконання бойового завдання у складі розвідгрупи з рятування пілотів збитого літака у районі міста Сніжне Донецької області, яка була атакована із засідки терористами.
Мама загиблого бійця розповіла про життя та мрії свого сина.
Спочатку сім’я проживала у Високих Байраках, де Толя навчався до сьомого касу. А потім, у зв’язку із сімейними обставинами, вони переїхали у село Іванівку, до батьків жінки.
У Галини Дмитрівни двоє дітей, старший Сергій (1984 р. н.) і молодший Анатолій, якого вона лагідно називала Тошею (1986 – 2014).
У селі Іванівка сім’я проживала з 2000 року, де Толя закінчив 11 класів, а потім вступив до Кіровоградського педагогічного університету ім. В. Винниченка на природознавчий факультет, де навчався на відмінно.
– Він був спортсменом, просто обожнював спорт, настирним таким був. Завжди говорив «Тільки я», «Я повинен», «Я буду першим». Навіть, коли кожного ранку вони бігали крос у військовій частині, він телефонував до мене і казав, – «Мамочко, я сьогодні 10 км пробіг за 9 хв., а минулого разу за 9,5 хв., я іду на покращення. Я ж його питаю: «А кашляти, хто буде?», від відказував: «Мамо, все буде добре, от побачиш»…, – згадує із тремтінням у голосі Галина Дмитрівна.
У 2009 році Анатолій був призваний на військову службу 181 Територіальним центром комплектування військовослужбовцями за контрактом за власним бажанням. 8 жовтня 2014 року виповнилося б п’ять років як він відслужив…
Анатолій Бузуляк був сержантом, командиром 1 відділення 3 групи 3 роти 1 загону спеціального призначення м. Кіровоград ГУР Міноборони України.
– Просто склалася така ситуація. У школі класи маленькі, щоб працювати вчителем, а коли він був на практиці у Кіровограді, йому там не дуже сподобалося. Він закінчив університет, потрібно було йти в армію. У військкоматі йому запропонували підписати контракт на 3 роки. Він погодився. Думав, можливо щось в країні зміниться. Тим паче, що йому це подобалося. Це було його покликання, – розповідає Галина Дмитрівна.
Зі слів матері та друзів, Анатолій був активним і працьовитим, добрим та чесним, завжди допомагав, досягав своєї мети, щоб не траплялося на його шляху. Та все справедливості шукав.
– Знаю, у них там якийсь перший вихід у частині був, 40-ка кілометровий марш, здається. Я йому увесь час телефоную, а він: «Мамо, я не можу говорити, я зайнятий, потім наберу тебе». А я ж хвилююся, що там і як, що ж таке сталося, що він говорити не може, – говорить мати Анатолія, додаючи: – Він як пішов служити, важив 56 кілограм, а коли йшли цей марш, ніс у рюкзаку 50 кг і автомат. Каже мені: «Мамочко, я насилу дійшов. Ті хто не могли іти, їх підбирав УРАЛ, а я дійшов»… Потім приїжджає через добу, а у нього лоб, щоки, руки, коліна – все побите, а ноги взагалі стерті вщент. Виявляється, що коли вони йшли по трасі, він упав, а потім піднявся і дійшов до кінця, щоб отримати свій залік. Він пройшов 40 км у повній викладці, все як потрібно було. Ми з ним потім три дні ноги лікували, ще довго рани загоювалися… До речі, він ніколи не їв риби. В армії його навчили їсти кільку, тому що, каже, більше немає що їсти… І ніколи мені не скаржився. Ніколи…, – згадує жінка.
6 березня 2014 року Анатолій поїхав захищати країну на Схід, у зону антитерористичної операції. Він боровся мужньо і до кінця, втім, як і всі військовослужбовці, гідно виконував свій обов’язок.
– Кожного дня він телефонував мені. У нас із ним була така домовленість, що якщо у нього зовсім часу не буде, він телефонує мені і каже, як там у нього, все добре чи ні.
Одного разу, це було десь на початку липня 2014-го, він 3 дні не телефонував мені. Я вже і у частину звернулася, і через знайомих почала шукати, можливо, щось сталося, я ж то не знаю. Потім мені сказали, що вони були на завданні, і він ніяк не міг зателефонувати мені. А у той страшний день, коли його вбили, я навіть і не могла подумати про це. Він загинув 29 липня. У той день, він мені зателефонував об 11:00 годині дня і сказав: «Мамо, ми на виїзді, я зателефоную до тебе ввечері». Дивлюсь, уже вечір, а він так і не подзвонив. Набираю його, мережа не доступна, на наступний день – мережа не доступна. Ну, думаю, мабуть знову на виїзді і не може зателефонувати, – згадує жінка.
31 липня мати вже не могла не телефонувати. Вона звернулася у військову частину. Їй сказали, що там, де перебуває її син, щось трапилося, сказали чекати, мовляв, як тільки дізнаються якусь інформацію, одразу ж їй повідомлять. І повідомили…
– 1 серпня мені сказали, що мій син загинув, – зі сльозами на очах і болем у серці розповідає мати загиблого.
З 1 і по 10 серпня 2014 року Анатолій Бузуляк повинен був прийти у таку довгоочікувану відпустку… За увесь час перебування Анатолія у зоні антитерористичної операції Галина Дмитрівна бачила його всього лише два рази по дві години. Спілкувалися ж вони по телефону кожного дня.
– Він був удома 14 червня. Його, і ще дев’ять чоловік везли у Київ на нагородження. Його нагородили нагрудним знаком «За військову доблесть». Тоді він зателефонував мені під вечір і каже: «Мамо, ви можете з дядьком Кольою (вітчим Анатолія – авт.) організувати так, щоб забрати мене додому, мені потрібно випрати форму, привести себе у порядок, бо нас уночі везуть у Київ». Ми швиденько поїхали, забрали його з частини, випрали форму, спорядили, наробили бутербродів і о 12 годині ночі відвезли назад… І ще одного разу він приїжджав. Це було у вівторок, як зараз пам’ятаю. Я була на роботі, а він навіть не зателефонував, прибіг із траси і каже: «Мамо, у мене всього дві години є. Я хочу молодої картоплі і компоту з вишень, бо я ще нічого цього не бачив у цьому році». Ми тоді швидко додому, все приготовили, впакували йому все із собою, дядько Коля його відвіз і все, більше я його не бачила… Мої хлопці, Сергійко і Тошка, завжди називають мене на «Ти». А коли у мене був день народження, 23 липня, Тоша прислав мені смс-повідомлення, яке чомусь, не збереглося у телефоні, де він називав мене на «Ви» і в кінці написав: «Мамо, я тобі цього ніколи не казав, але найбільше у світі я люблю тебе»…, – говорить Галина Дмитрівна.
Спогадам жінки не має меж. І кожен з них – це світлий спогад про сина, який поліг смертю хоробрих. Жінка пригадує ще одну історію.
– У мене є рідний брат Сергій. Він мені розповідав, що говорив з Тошою по телефону, який сказав йому: «Дядьку, я тебе дуже сильно прошу, допомагай завжди мамці, брату кажи, щоб допомагав їй». Тоша, він усіх любив, за всіх хвилювався. У нас в Іванівці, є дві бабусі, моя мати і тітка, то коли їм потрібно було щось зробити, він ніколи їм не відмовляв. Там поробив, там покопав, там відніс, там приніс – робив усе, вправним був. Ніколи ні у чому не відмовляв їм, щоб вони не попросили його. І мені ніколи не відмовляв. Він був дуже доброю людиною. Уже після його поховання, Тошкині товариші, з якими він перебував на Сході країни, розказували, що він ділився з усіма останнім шматочком хліба та пайком, який їм видавали. Його всі поважали і любили…, – згадує жінка.
Наразі Галина Дмитрівна проживає в Іванівці зі своїм цивільним чоловіком Миколою, біля яких жив і Толя, а її старший син Сергій мешкає у Кіровограді.
– У нас було скільки планів, скільки всього. Тошка, він же був не одружений, весь час нам гроші давав, і казав, щоб ми зробили у домі санвузол до його приїзду у відпустку. Ми все зробили як він хотів. Тільки Тоша не приїхав… Він збирався одружуватися, а потім, як почалася ця війна, перенесли все, – каже жінка.
Прощальна панахида за військовослужбовцем відбулася 6 серпня 2014 року на Театральній площі. Тоді, сотні мешканців міста прощалися з Анатолієм та його побратимами. Поховали військовослужбовця у селі Іванівка. Могила Анатолія Бузуляка стоїть на самому верховітті сільського кладовища, біля якої видніється синьо-жовтий стяг України…
Біля приміщення шкіл у селах Іванівка та Високі Байраки відкрили меморіальні дошки на честь Анатолія Бузуляка. Також у селі Іванівка перейменували одну із вулиць на честь загиблого героя АТО.
Безмежна любов Анатолія до Батьківщини, справедливості і волі, стала дорожчою за власне життя.
Він був справжнім воїном, стояв за свою українську землю до кінця, він загинув смертю мужніх і хоробрих.
Вікторія Кохан