Глобенко Олексій Іванович (9 травня 1988 р., м. Гайворон, Кіровоградська область – 29 липня 2014 р., с. Латишеве, Шахтарський район, Донецька область).
Навчався у Гайворонській загальноосвітній школі №3. У 2003 році вступив до Гайворонського професійного аграрного ліцею. Здобув професію «Муляр, штукатур, лицювальник-плиточник».
У 2007 призваний до лав Збройних Сил України. Отримав військове звання «старшина». З перших днів війни на Сході перебував на передовій у складі 3-ого окремого полку спеціального призначення ЗСУ.
29 липня 2014 року група під загальним керівництвом полковника Лисенка вирушила на пошуки пілотів збитого СУ-25.
Перебуваючи на тимчасово непідконтрольній території, вони були викриті місцевим населенням, яке сповістило бойовиків. Маючи транспортні засоби з розпізнавальними знаками ЗСУ, бойовики пройшли колоною повз «секрети» на близьку відстань та розпочали бій. Наші військовослужбовці давали відсіч, проте сили були нерівні. Ворог мав чисельну перевагу, а також в озброєнні і техніці. В результаті бою десятеро спецпризначенців загинули.
14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність III ступеня» (посмертно).
Нагороджений відзнакою «За заслуги 2 ступеня» (посмертно, рішення виконкому Кіровоградської ради, 26 серпня 2014).
На приміщенні Гайворонського Професійного аграрного ліцею відкрито меморіальну дошку на честь героя.
У Олексія залишилась дружина та двоє дітей. Поховали героя на Ровенському цвинтарі на Алеї Слави.
– Познайомилися ми дуже дивно, – розповідає Тетяна Соловйова, дружина Льоші, – в кафе, де я з подругами святкувала перший день своєї відпустки, поговорили з ним і забули. Приблизно через тиждень у мене задзвонив телефон – де він взяв мій номер, я досі не знаю. Почав розпитувати як мої справи, чим я займаюся? Я не зрозуміла, хто дзвонить, і кажу йому: «Хто ви і чому я повинна перед вами звітувати?». На що почула відповідь: «Ну, якщо згадаєш – подзвони». Я мучилася, перебирала в голові варіанти і забула про це. Ще через тиждень ми з подругою йшли біля військової частини, а назустріч йшов хлопець, дивився такпильно – очей не відводив. Я ще подумала: «Який нахабний!». Я не знала тоді, що Льоша – військовий. І тільки коли він зняв кепку – я згадала наше знайомствоі визнала в ньому хлопця з кафе. Так ми познайомилися знову і почали іноді телефонувати один одному.
– Я б ніколи не подумала, – продовжує Тетяна, – що хлопці можуть бути на стільки хорошими. Він дзвонив, просив прийти в парк, просто так – а коли я приходила,він чекав мене під пам’ятником з квітами. Коли приїжджав у Лісопаркову, де я часто проводила час з сином Данею, завжди приносив дві шоколадки – оскільки знав, що свою я віддам дитині. А одного разу він влаштував несподіваний квест. Написав смс з проханням прийти на Миколаївський пляж. Коли я прийшла, написав ще одну смс-вказівку – куди подивитися і що шукати. Так, за стрілочкам-вказівниками і сердечкам-інструкціям я знайшла його. На той час він уже посмажив шашлик, і ми дуже романтично провели цей час.
– З самого початку нашого знайомства з Льошею у мене був дуже важкий період у житті, – ділиться Тетяна, – Я розлучилася з колишнім чоловіком, не знала, куди мені податися і вирішила, що переїду до мами в Малу Виску. Льоша почав умовляти мене не їхати, з’ясовував ситуацію, а потім взагалі сказав, що не відпустить мене нікуди. Сказав, що зніме мені квартиру, тільки б я не їхала. Я не могла на свою зарплатню собі дозволити знімати квартиру і відмовлялася приймати його пропозицію. На це він сказав: «Я зніму її на кілька місяців, а потім подивимося». Ми домовилися, що будемо платити навпіл. Так ми з Данилом прожили в цій квартирі півтора місяця, а потім Льоша почав жити з нами.
Я не могла повірити, що чоловік може прибрати в будинку, приготувати їсти, після вечері налити гарячу ванну – я відчувала себе принцесою, і не вірила своєму щастю. Він так любив танцювати, для нього це було улюблене заняття. І в останній раз, коли його перед загибеллю відпустили додому на чотири дні, ми ходили на дискотеку – танцювали і співали до 3 години ранку з друзями.
– Найцікавіше, що мій син Данило і Льоша знайшли спільну мову відразу ж, – каже Тетяна. – Через сім місяців Даня перший раз назвав Льошу своїм татом, при цьому його ніхто не просив і не наполягав на цьому. Мені мама про це розповіла – коли я була на морі, Льоша з Данею були у неї, допомагали. Увечері, коли Олексій повертався додому, він крикнув: «Бабуся дивись – мій тато Льоша йде». Коли Льоша загинув – син говорив, що хоче бути схожим на нього.
Три рази вдача від смерті рятувала
– Друзі Льоші говорили, що він в сорочці народився, його три рази вдача від смерті рятувала. Перший раз снайпер в Донецькому аеропорту – куля застрягла над головою в стіні. Другий раз, коли вертоліт з дев’ятьма солдатами збили, про це говорили всі новини. Він мав їхати з ними, але в останній момент інший хлопець попросився, йому терміново потрібно було кудись – Льоша поступився. Тільки злетіли і вертоліт збили. Втретє вони потрапили під обстріл, а у нього в рюкзаку були гранати. Якось так вийшло, що куля відбила половину гранати, але самого запалу не торкнулася. Всі дивувалися, як так вийшло, і не могли повірити.Три рази щось його врятувало від смерті, але четвертий ні.
– Я до самого останнього моменту не знала коли і де він загинув, навіть він мені не казав, де вони знаходяться. Вже тільки зі свідоцтва про смерть я дізналася подробиці, – каже Тетяна. – Їх послали врятувати льотчика, але коли хлопці прийшли намісце, його там не виявилося. За інструкцією вони повинні були йти до наступної обумовленої точки. На шляху їм дали 2-3 години на відпочинок, в селі Латишево, Донецької області. Через годину передали інформацію про незрозумілі рухи в їх секторі, а через кілька секунд по них відкрив вогонь танк. Я була у мами і в останній день, 29-го у вівторок, з ним розмовляла по телефону. Він сказав, щойде на завдання і через пару днів подзвонить. Коли минуло більше часу, ніж він обіцяв, я почала дзвонити в частину, але ніхто нічого сказати не міг. А в суботу, 1-го числа мені подзвонили і сказали приїжджати на впізнання.
Життя триває …
Перші місяці після смерті Льоші стали серйозним випробуванням для Тетяни, але цей період їй допомогли пережити двоє синів.
– Данило вже дорослий хлопчик, він сам все зрозумів, і розмовляти особливо не потрібно було, та й не просто було тоді – він розумів це, – розповідає Тетяна. – А Владик поступово звик, що його немає, він маленький ще. Але іноді, своєю дитячою невинністю, він робив мені дуже боляче. Він звик розмовляти з татом по телефону – грати з ним, лякати його. Коли Льоша загинув, Владик часто просивдати йому телефон поговорити з татом. Я відмовляла, розповідала, що тато на роботі і не може зараз говорити. Тоді він брав цукерки та тикав в екран телефонузі словами: «Папа на ке …» Він з татом цукерками ділитися, а в мене нерви на межі, спочатку зривалася дуже часто, потім трохи простіше стало.
– За п’ять років нашого спільного життя він жодного разу мене не образив, навіть коли ми сварилися. Він все зводив жартома, згладжував кути. З ним було дуже просто. Знайомі та друзі кажуть що вже пройшло пів року і я вже забула. Неможливо забути, коли тут бігає його точна копія, від кінчиків пальців до кінчиків волосся, красунчик, як тато. Він завжди був веселим і мені ніколи не дававнудьгувати. Завжди казав, що не можна плакати і бути похмурою, сенсу немає. Життя триває, все прекрасно і всі біди йдуть, з часом, залишаючи після себе життєвий досвід і віру в краще, – каже Таня.
Навіть у найскладнішій ситуації дружина загиблого Героя не здається – завжди посміхається і вірить у краще. Її сини виростуть і стануть опорою для неї. У майбутньому успадкують від неї таку ж непохитну віру в світле майбутнє, в яке так вірив їх батько:
«Я не можу зараз перейти на більш спокійну посаду і кинути своїх хлопців, ми дуже багато чого пройшли разом. Нам залишилося трохи! Ще пару місяців – і все буде добре!» – Говорив Олексій Глобенко перед відправкою на останнє завдання.
Ірина Коцюбенко
Перевесло (https://