– Народився Сашко 7 січня 1992 року в місті Бердянську Запорізької області. У дитинстві був непосидючим, спритним, веселим, життєрадісним хлопчиком, – розповідає його мама Алла Олександрівна. – Як тільки придбають Сашкові нову іграшку, так він одразу її розбере по частинах для того, аби побачити, що ж там усередині. Якщо вистачало терпіння, то збирав назад, але частіше залишав деталі. Казав: “Якщобуде час, то займусь іграшкою”. Але коли його щось дуже зацікавлювало, то міг просидіти майже всю ніч за цією справою, аж зранку насилу прокидався.
У два з половиною рочки Сашко пішов у дитсадочок. Коли йому було п’ять, наша сім’я переїхала до Кіровограда. Тут мій син 1989 року пішов навчатися до першого класу ЗОШ № 35, ішов підготовленим: читав, писав, рахував. Закінчивши дев’ять класів, вступив до вищого професійного училища № 4. Олександр дуже любив спорт, йому подобалися спортивні ігри, змагання.
Займався футболом, грав у команді “ДЮСШ-2 – Кіровоград”, яка виступала в Дитячо-юнацькій футбольній лізі України. Сашка неодноразово визнавали найкращим голкіпером, нагороджували грамотами, дипломами й медалями. Футбол він не полишав і дорослим. Майже кожні вихідні разом з друзями виходив на поле. У теплу пору року вони грали на спортмайданчику біля ЗОШ № 35, а в холодну орендували для цього спортивні зали.
Сашко з дитинства мріяв стати військовим, хотів присвятити своє життя службі у військах спеціального призначення. Однак після закінчення школи спочатку здобув професію верстатника широкого профілю – оператора верстатів з програмним керуванням, планував вступити до вищого навчального закладу.
Син терпіти на міг примусу, прагнув діяти і вибирати самостійно. Тож якось прийшов додому і сказав: “Мамо, я йду служити за контрактом в Збройні сили України, у полк спеціального призначення, а потім вступатиму до вищого навчального закладу”. Коли він разом з товаришами-спецпризначенця
Мріяв після служби за контрактом вступити до військового інституту зв’язку (у той час син обіймав посаду радиста радіогрупи). Але мрія Олександра так і залишилася мрією. Почалася антитерористична операція.
З перших днів АТО Сашко був на передовій. Спочатку охороняв Донецький аеропорт, а потім у складі розвідувальної групи виконував інші ризиковані завдання…
– Олександр Кондаков, старший солдат, радист розвідувально-диверсійної групи спеціального призначення, був універсальним бійцем, одним з найкращих у загоні, – розповідає командир групи спеціального призначення, в якій служив хлопець. – Він відзначався і на землі, і в небі, сміливо та рішуче здійснюючи стрибки з парашутом. Завдяки своїм наполегливості, кмітливості та спостережливості врятував весь особовий склад розвідувальної групи, яка вночі ледь не потрапила в засідку сепаратистів. У складі головного дозору вивів з оточення дві розвідувальні групи спеціального призначення.
Багато разів хлопець виконував бойові патрулювання на вертольотах повітряним стрільцем. У нього було безліч бойових вильотів, з яких, попри всі негаразди, небезпечні ситуації та обстріли, Олександр завжди повертався з усмішкою на обличчі та в доброму гуморі. Але з останнього свого вильоту він так і не повернувся. Гора Карачун у Донецькій області стала тим місцем на карті України, де обірвалося життя мого товариша, спецпризначенця мого відділення, надійного захисника суверенітету України, старшого солдата військової служби за контрактом Олександра Кондакова.
(https://gur.gov.ua/content/