Придатко Дмитро Миколайович

Зі школи Дмитро захоплювався футболом і боксом. Спочатку вчився у 16-й школі, а з 6-го класу в 30-й. Закінчив 8-ме училище, столярне відділення. Потім його забрали до армії, у грудні 2006 року прийняв присягу.

Дмитру подобалося в армії, тому вирішив служити і надалі за контрактом. Та й виховання дало своє. Його батько завжди виховував хлопця за принципом, що кожен чоловік зобов’язаний захищати Батьківщину.

Ще до початку війни на Сході Дмитро з гордістю говорив друзям про вибір професії: «Я ж захищатиму Батьківщину». Так, Дмитро Придатко став бійцем легендарного 3-го окремого полку спецпризначення.

Під час служби багато цікавився воєнною справою та приділяв час самовдосконаленню. Коли військових із Кіровограда направляли на інші континенти на миротворчі місії, завжди рвався поїхати. Дівчині, яка його відмовляла, пояснював, що хоче подивитись, як служать у інших країнах, здобути досвід. Дмитрові було притаманне бажання вчитись новому, не тупцювати на місці.

Якось він зустрів сімнадцятирічну Настю, яка стала коханням його життя і дружиною. Вони познайомились у селі в місцевому клубі. Дмитро танцював з іншою дівчиною, але в той момент його запримітила Настя. Ще тоді вона сказала своїй подружці: «Буде мій». Так і сталось. Уже в Кіровограді Дмитро знайшов її телефон і запросив на побачення. Вони любили прогулюватися разом тихими кіровоградськими вулицями і спілкуватися. Дівчина дуже пишалася, що поряд з нею такий хлопець у військовій формі. Настя тоді навчалася, і він допомагав їй писати конспекти, мав гарний почерк.
Знайомство швидко переросло в кохання, і через кілька місяців вони почали жити разом. Настина мама страшенно з цього приводу сварилась. Мовляв, ще молода для цього. Але романтичний і добрий Дмитро вселяв Насті впевненість у правильності свого вибору. Обоє передусім керувалися коханням. Та й як молода дівчина могла встояти перед романтичними вечерями, прогулянка-ми, квітами? Вони намагалися своєю увагою одне до одного створювати в домі затишок і атмосферу кохання. Молодята стали дуже близькі, справжні друзі, могли й серйозно поговорити, і поді-литись спільними тривогами, а могли й подуркувати, пообливатись водою чи ще щось. Так вони стали одним цілим.
Але другою після коханої справжньою пристрастю Дмитра була армія. Він часто водив Настю до військової частини, традиційно святкував з нею і товаришами по службі 2-го серпня День десантника. Навіть, коли закінчився контракт, приходив з дівчиною в рідну частину в гості. Дмитро завжди хотів повернутися до армії, у нього був великий потяг до військової справи. Коли вдома по телевізору показували стрибки з парашутами чи щось подібне, його не можна було відірвати від екрану. Він і сам 7 чи 8 разів стрибав з парашутом. Це йому дуже подобалося. А ще тактична підготовка.
Після його смерті, Настя знаходить вдома багато зошитів, куди він своїм каліграфічним почерком записував військові премудрості.

Молодята сильно хотіли дітей, і Бог подарував їм Марійку. Дмитро навіть був присутнім під час пологів і казав: «Я нашу маленьку побачу раніше, ніж лікарі». Молода сім’я мала багато планів на майбутнє. Молодий татко завжди мріяв: «От виросте Маша, я її водитиму і в садок, і на гуртки, коли років 3-4 буде, віддамо обов’язково на танці, щоб дівчинка розвивалась, щоб була гарна фігурка і розтяжка. І на англійську треба віддати». Пізніше родина планувала ще одну донечку. Жартуючи, Дмитро казав: «У мене буде троє дівчат, і я з-поміж них – красунчик».
Для Насті Діма став ідеальним чоловіком, вона ним пишалася. В розмовах на роботі з колегами, коли ті говорили про своїх чоловіків, вона не вгавала: «А от у мене Діма..», «А от мій Діма…». Їй усі дівчата заздрили, коли Дмитро приходив за нею на роботу з трояндами-деревами.
«Він був такою людиною, що іншого такого просто немає», – тамуючи душевний біль, каже Настя.
Коли з початком воєнних дій на Сході оголосили першу хвилю мобілізації, Дмитро повідомив, що чекає дзвінка чи повістки, що піде на фронт, бо це його обов’язок. Насті пояснював: «Хто, як не я? Ну от дивись, я не піду, потім ще хтось відмовиться – то ніхто не піде?» і заспокоював: «Зая, зі мною нічого не трапиться. Я не прикриватимусь ні дітьми, ніким».

Тож від мобілізації Дмитро Придатко не ховався. Друзі навіть жартували: «Діма, давай ми тобі ногу зламаємо, щоб ти не йшов до армії». Але він відповідав, що й на одній поскакає. У військкоматі йому дуже зраділи, адже він був підготовленим розвідником, снайпером, справжнім спеціалі-стом військової справи. Правда запитали: «Як же ви підете? У вас дитина маленька». А він відповів, що у всіх діти. На той момент Дмитро з Настею прожили разом п’ять років. Тривалий час вони відкладали весілля, хотіли назбирати грошей, стати на ноги і зробити шикарне свято. Але війна внесла корективи в їхні плани. 18 березня 2014-го у них була річниця подружнього життя, а 19 березня його забрали до війська.

Так для Дмитра Миколайовича Придатка, сержанта, старшого розвідника-снайпера групи спеціального призначення загону спеціального призначення військової частини – п/п В2336 розпоча-лась служба в зоні АТО. З дружиною зідзвонювався щодня, але про те, де і чим займається – не розповідав, дисципліновано пояснював, що це воєнна таємниця.
Кілька разів приїздив у відпустку. До дня народження донечки зробив сюрприз: без попередження приїхав серед ночі з квітами й м’якою іграшкою. То був справді щасливий день для родини. Оцінюючи бойові дії на Сході країни, Дмитро розповідав, що вони воюють з російськими військовими, а не із сепаратистами. Він дуже добре ставився до своїх товаришів і переживав, як вони там на фронті, коли приїжджав додому. Говорив: «У мене там хлопці, моя друга сім’я». Та й взагалі Діма був товариським, вдома часто збиралися чималі компанії на дружні посиденьки. Він завжди перебував у центрі уваги, жартував, завжди мав у запасі гарний тост.

На початку війни Дмитра не було вдома три місяці. Коли повернувся, маленька донька спочатку його не впізнала. Він образився майже до сліз: «Як це так, рідна донечка не впізнала батька». Останнього разу, коли бачилися, Насті було тривожно. Він за столом виголошував тости, дякував друзям, що допомагають Насті. Її хвалив за те, що сама виховує доньку. Ніби бачить їх востаннє і прощається. Навіть у розмові з сестрою, обмовився, що, може, більше й не побачаться. Але дру-жині обіцяв повернутися. Молодята тоді попрощались майже без сліз, адже він мав через 5 днів приїхати у відпустку.

Тоді увага всієї України була прикута до Іловайського котла. У другій половині серпня 2014-го там розгорнулися запеклі бойові дії між українськими збройними силами та підрозділами МВС з одного боку – й збройними формуванням невизнаної терористичної ДНР і російських окупаційних військ з іншого. Характер боїв визначався стратегічним значенням Іловайська, який розташовується в 25 кілометрах на схід від Донецька – перехід Іловайська під контроль українських збройних сил дозволив би завершити блокування терористів у Донецьку. Українські військові ввійшли у Іловайськ 18 серпня. Їм вдалося взяти під свій контроль більшу частину міста, однак після введення регулярних російських військ 23-24 серпня і через дезертирство під тиском ворога окремих українських частин, вже 28 серпня іловайське угрупування опинилось в оточенні.

У ті гарячі й трагічні дні група бійців із підрозділу, у якому служив Дмитро Придатко, потрапила під мінометний обстріл. Хлопці опинилися на якомусь полі і кілька днів ховались у кукурудзі від во-рожих «Градів», не маючи змоги відійти до своїх позицій. Команди поїхати і витягнути бійців ніхто не віддавав – надто ризиковано. Дмитро не розумів, чому не можна врятувати друзів, і 27 серпня на власний розсуд узяв машину й зробив кілька ходок, вивізши з-під обстрілів товаришів. Але йому ніхто допомогти не зміг. Під час виходу з оточення 29 серпня, коли бойовики дали українським військовим так званий «зелений коридор», розпочались підступні обстріли. Машина Дмитра підірвалася, він отримав тяжкі опіки й численні переломи, після чого прожив лише чотири години. Польові лікарі кажуть, що якби йому вчасно надали кваліфіковану допомогу, то він би вижив. Але в той час бойовики і російські війська безжально обстрілювали українські позиції, не даючи змоги вивезти поранених. Перед смертю Діма попросив товаришів передати дружині перстень, який вона подарувала йому на Новий рік, і що він її дуже любив.
Цей перстень вона тепер завжди носить з собою. Розмовляючи з донечкою, звертається до Діми, фото якого висить у рамці на стіні. Маленька знає, що тато «брум-брум», тобто поїхав. А Настя, хоч і усвідомлює, що сталось непоправне, не може позбутися відчуття, що коханий рано чи пізно повернеться.
Анастасія Зубова
https://rk.kr.ua/vmirajuchi-spetspriznachenets-dmitro-pridatko-peredav-druzhini-persten-i-poprosiv-skazati-ljublju

Довідка:
Дмитро Придатко народився 28 липня 1988 року у Кропивницькому( Кіровограді). Служив у 3-му полку спеціального призначення.
Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. “Зеленим коридором” на дорозі поміж с. Многопілля – с. Червоносільське.
3 вересня 2014 р. тіло Придатка Д.М. разом з тілами 96 інших загиблих в Іловайському котлі було допрівлено до дніпропетровського моргу. Був упізнаний бойовими товаришами та родичами.
У чоловіка залишилися батьки, дружина та донька 2013 року народження.
Поховали Дмитра Придатка в Кіровограді на Алеї для почесних поховань Рівнянського кладовища.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений 14 березня 2015 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

На честь Дмитра Придатка названо вулицю у місті Кропивницькому (колишня назва «вулиця Кропоткіна»). На його честь засновано футбольний турнір.