Сєнчев Сергій Олексійович

Заступник командира 3-го окремого полку спеціального призначення з виховної роботи оперативного командування «Південь» Сухопутних військ Збройних сил України Сергій Сєнчев брав участь в антитерористичній операції на сході України з початку квітня 2014 року. У складі зведеного підрозділу четвертого серпня того ж року він виконував бойове завдання з виявлення бойових позицій сепаратистів і в бою під курганом Савур-могила, рятуючи кулеметника, зазнав тяжких кульових та осколкових поранень. Підполковника евакуювали гвинтокрилом до польового госпіталю в місті Оріховому Запорізької області, але по дорозі він помер від ран.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Сергія Сєнчева нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Народився він восьмого липня 1973 року в Донецьку у сім’ї військовослужбовця, який разом із родиною час від часу переїздив з одного місця служби на інше. Тож середню освіту хлопцеві довелося здобувати і в Білорусії, і в Німецькій Демократичні Республіці, і в місті Свердловську Російської Федерації, де він навчався в тамтешньому суворовському училищі (1988–1990 рр.). Після його закінчення юнак стає курсантом Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв’язку (1990–1994 рр.) і проходить військове стажування у 9-й окремій бригаді спеціального призначення ГРУ ГШ ЗС СРСР, що дислокувалася в Кіровограді. Закінчивши з відзнакою військовий виш, Сергій Сєнчев обіймає посаду заступника командира роти спеціального призначення з виховної роботи названої бригади (згодом її було реформовано в 50-й навчальний центр спеціальної підготовки та 50-й окремий навчальний загін спеціальної підготовки), служить у названих військових частинах на різних посадах аж до 2012 року, коли переходить до 3-го окремого полку спеціального призначення заступником командира полку з виховної роботи. Перебуваючи на службі, він вступив до Одеського національного університету ім. І. Мечникова, де опанував фах психолога.

– Суворовське училище було справжньою військовою школою для мого чоловіка, – розповідає дружина підполковника Сніжана Сєнчева. – Він пишався тим, що був суворовцем, і казав, що після навчання в суворовському училищі йому надалі було легко вчитися.

У той час, коли Сергій закінчував суворовське училище, його батько вийшов у відставку і переїхав із дружиною в село Іванівку Кіровоградського району. Там він влаштувався на роботу в сільраді (де працював і мій батько), а у своєму рідному селі Новій Павлівці, що поруч з Іванівкою, зводив для родини будинок. Перед вступом до військового училища Сергій приїхав до матері з батьком. І так вийшло, що я іще школяркою 14 липня 1990 року познайомилася з ним, після чого ми дуже багато листів писали одне одному. Він приїздив до батьків і до мене на канікули, на свята, тоді, коли його за значні спортивні досягнення відпускали на декілька днів з училища. А дев’ятого липня 1994 року ми одружилися в Кіровограді. Сергій у всьому хотів бути першим, постійно займався спортом, вдосконалювався. Знаходив спільну мову і з дорослими, і з дітьми, любив їх – як своїх, доньку Євгенію й сина Івана, так і чужих.

У 50-му окремому навчальному загоні він створив кімнату бойової слави 9-ї окремої бригади спеціального призначення та 668-го окремого загону спеціального призначення, сформованого на базі бригади, який воював у Афганістані. Після розформування 50-го окремого навчального загону спеціальної підготовки ініціював її перенесення до 3-го окремого полку, де ця кімната стала складовою частиною кімнати бойової слави полку (насправді це не одна кімната, а цілий музей), у створенні якої також брав активну участь. Займався цією роботою із заступником командира загону 3-го окремого полку з виховної роботи Сергієм Лисенком, який теж загинув (перебуваючи на сході України, вони планували продовжувати цю роботу і берегти пам’ять про полеглих однополчан).

Усі Сергієві знайомі згадують, що він завжди був з фотоапаратом, намагався усе зафіксувати, після нього лишилося багато знімків із життя частини. І коли сьомого квітня її підняли по тривозі й потім доправили на охорону Донецького аеропорту, то й туди чоловік також взяв фотоапарат. Дуже багато залишилося його фотографій з людьми, більшості з яких я не знаю, якісь моменти з життя полку, бойові дії. Можливо, колись ці світлини використають у полку. Як розповідають мені Сергієві однополчани, на тих знімках багато людей, яких уже немає серед живих…

Мій чоловік був доброю, порядною людиною, дуже енергійною, активною, у нього все горіло в руках. Він лишив у серцях свій слід, і не лише у наших, його рідних, а і в серцях інших людей. Усе життя намагався допомагати всім, був, як мені здається, на своєму місці. Йому подобалася його служба, тож не поспішав на пенсію, як чимало його друзів, з якими приїхав служити до нашого міста…

– Нас обох направили 1994-го до Кіровограда. Його – з Донецька, а мене – з Одеси, – згадує Володимир Литвин, який багато років прослужив із Сергієм Сєнчевим. – Він прибув на посаду заступника командира з виховної роботи роти спецпризначення, а я був командиром групи. Ми, тоді ще лейтенанти Сєнчев, Литвин, Усачов, Звіздогляд, Назаренко, Ніколаєв, так потоваришували, що почали дружити сім’ями.
На схід він поїхав одним із перших, ще на початку квітня. Спочатку, наскільки я знаю, брав участь у воєнних діях під Краматорськом, пізніше – у Донецькому аеропорту, приїжджав у нетривалу відпустку, скинув навіть доньці на ноутбук фотографії… Цю людину не можна було не любити. Наприклад, коли ми збиралися сім’ями, то дітьми опікувався Сєнчев. Якщо його не було видно десь поряд, усі знали, що Сергій десь уже бавиться з малими.

Сергій на жодному з польових виходів не спав у штабному наметі, ночував разом із солдатами. До бійців ставився по-особливому: колись побачив у курилці дуже засмученого солдата, той розповів, що причиною його поганого настрою є хвороба матері. Підполковник швидко сів у свою машину і повіз солдата до мами в лікарню, аж у Світловодськ. А ще він ніколи не зачиняв на ключ свій кабінет. «Раптом якийсь солдат прийде, а мій кабінет зачинений», – так відповідав заступник командира частини з виховної роботи підполковник Сергій Сенчев на питання про те, чому не замикає кабінет. Свого сина він назвав Іваном. У радянському фільмі «Офіцери» є епізод, де генерал бере хлопчика-суворовця на руки і запитує, як його звати. А той відповідає: «Іван». Сергій любив цей фільм, тому й сина назвав Іваном. А слова «Є така робота – Батьківщину захищати» – це про нього.

https://stepup.press/society/item/326-geroji-ne-vmirajut-ch-5