Двадцять дев’ятого серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим “зеленим коридором” на дорозі поміж селами Многопілля та Червоносільське Амвросіївського району Донецької області загинув від кулі російського снайпера командир відділення – начальник радіостанції відділення управління загону спеціального призна- чення 3-го окремого полку спеціального призначення молодший сержант Віталій Волкотруб.
Третього вересня його разом з 96 загиблими українськими військовими привезли в Дніпропетровськ. Там молодшого сержанта упізнали його бойові товариші та родичі. Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України” Віталія Волкотруба нагороджено орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Народився він п’ятого червня 1986 року в місті Бобринці. Навчався спочатку в тамтешній школі № 1, а завершив здобуття повної загальної середньої освіти в обласному загальноосвітньому навчально-виховному комплексі гуманітарно-естетичного профілю (гімназія-інтернат-школа мистецтв), який закінчив 2003 року. Першого вересня того ж року вступив до КДПУ ім. В. Винниченка на мистецький факультет, а через два роки перевівся до Кіровоградської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна” на факультет журналістики, видавничої справи та редагування, де вчився заочно.
Навчаючись, устиг попрацювати у ВАТ “Бобринецька сільгосптехніка” та в газеті “Честь хлібороба” Бобринецького РВО “Новий день”. Першого жовтня 2007 року був призваний на військову службу і виявив бажання служити за контрактом. Таким чином Віталій Волкотруб став контрактником 3-го окремого полку спеціального призначення. Проходив службу на посадах старшого розвідника, радиста, старшого радиста.
У Бобринецькій районній газеті “Честь хлібороба” її редактор Ігор Леус, про загиблих в АТО земляків і, зокрема про Віталія Волкотруба, написав: “…Важко, боляче, несправедливо, коли матері й молоді дружини хоронять своїх 28-річних дітей і чоловіків. Низький уклін батькам за виховання цього справжнього патріота. Біль втрати мами Галини Володимирівни, усієї родини – також і наш біль. У свій час Віталій проходив журналістську практику в редакції “Честі хлібороба”. Тож колектив районки знав Віталю (так ми його називали) як розумного, толкового, наполегливого, життєрадісного й завжди усміхненого студента. Пригадую, як у перервах між редакторськими завданнями він, на диво всім нам, приносив і слухав диски із сучасними українськими піснями – не задля якогось форсу – це була частинка його серця. На жаль, у життя немає правил. На світі не стало ще однієї хорошої молодої людини, справжнього патріота України…”
– Віталія я завжди пам’ятатиму хорошою, відповідальною, порядною, добросовісною людиною, – розповідає дружина молодшого сержанта Анна Волкотруб.
– Познайомилися ми з ним, як і багато інших хлопців та дівчат, на дискотеці. Він тоді вже служив у 3-му окремому полку спеціального призначення і приїздив гостювати до батьків. А я навчалася в Бобринці у сільськогосподарському технікумі ім. В. Порика. Познайомилися, сподобались одне одному, почали зустрічатися. А 2008 року – одружилися, того ж року в нас народився син Ігор.
– Віталій дуже любив читати книги сучасних українських авторів, загалом художню літературу, слухати українські сучасні пісні. Можна сказати, що це було його хобі.
– Військова служба чоловікові дуже подобалася. На початку війни на сході України мама просила його знайти спокійнішу роботу, і я те саме говорила. Але він відповів, що служитиме, бо це його обов’язок і покликання. Одним словом, фанат військової справи. А зараз наш син Ігор стає схожим на батька. Коли питаю в нього, ким же він буде, коли виросте, то відповідає: “Буду військовим, як тато…”
– Після служби чоловік приходив додому і грався із сином, ми часто зустрічалися з нашими друзями. А війна почалася для нього торік у травні, спочатку він з однополчанами до серпня охороняв Дніпропетровський міжнародний аеропорт, за що отримав медаль за сумлінне виконання своїх військових обов’язків. Потім літав у гелікоптерах з провізією, яку доставляли нашим військовим у Луганську й Донецьку області. Згодом потрапив у Іловайськ, але в телефонних розмовах зі мною нічого тривожного не розповідав про службу: оберігав і мене, і сина, і батьків від жахіть війни, яку принесли в Україну сепаратисти й росіяни…
“Вечірня Газета” (https://