Дмитро Ковшар народився 12 жовтня 1993 року в селищі Шевченковому. Тож недаремно майже збіглася ця дата зі святом Дня захисника України. Дмитро завжди був активним. У школі брав участь у всіх заходах. Нікому не відмовляв. Якщо чимось і захоплювався, то вже надовго.
– У школі Дмитро вирізнявся куражем, веселістю. Хоч і навчатися не дуже любив, але був завзятий. Тягнуло до військового ще зі школи. Разом хотіли вступати в академію. Часто з батьком їздив на полювання. Про АТО останнім часом не розмовляли. Другом був відмінним. Завжди підтримував, адже віддавав частину позитивного настрою іншим. Навіть не віриться, що з ним могло таке статися.
– З першого класу ми разом, – говорить однокласник Діми Артем Василенко.
Після закінчення Шевченківського ліцею Дмитро вступив на заочне відділення Харківського інституту Міжрегіональної Академії управління персоналом на спеціальність «Фінансовий менеджмент». У жовтні 2011 року пішов на службу в 3-ій окремий полк спеціального призначення в м. Кіровоград.
– Бажання вступити до спецназу з’явилося після закінчення школи. Він ходив на бокс, потім біцепси качати на тренажерах і на бальні танці. Останнє я дуже хотіла. Синочок мамі не міг відмовити. Ходив на танці протягом 10 років. Отримав диплом щодо їхнього завершення, – з гордістю промовляє матір. – Хлопець любив стрибати з парашутом ще до війни. Полігони йому завжди подобалися. Він з самого дитинства займався мисливством. Гарно стріляв: з 5 разів потрапляв у 10. Коли Дмитра зараховували до Кіровограда, то він йшов як старший розвідник. А після того, як здав нормативи, то призначили снайпером.
У серпні 2014 року Діма отримав поранення під час бою в районі Саур Могили Донецької області. Уже в 2015 перевівся до 310-го окремого інженерно-технічного батальйону в селі Новоайдар Луганської області. Займав посаду виконуючого обов’язки санітарного інструктора батальйону.
Дмитро планував одружитися з Оленою Гончаренко. Вони давно знали одне одного, але ближче познайомилися через соціальну мережу.
Дівчина навчалась на астрофізика в ХНУ імені В. Н. Каразіна.
Дмитро не хотів розповідати про все, що відбувається, щоб не нервувати маму. А Олені він розповідав і про перемоги, і про втрати.
– «Якщо не ми, то нас». За спецназ казав: «Ми своїх не кидаємо». Хлопці стояли горою один за одного, – зазначає дівчина.
Загинув Дмитро 4 липня 2015 року приблизно о 16:00. Незадовго до цього з ним розмовляли наречена та батько. Дмитро завжди телефонував Олені приблизно о 18:30. А того фатального дня ніхто довго не дзвонив. Потім у Facebook Сергій Єфремов написав, що на 29-ому блокпосту на трасі «Бахмутка» поблизу села Світличне Попаснянського району Луганської області розірвалася міна. Він зазначив, що загинули п’ятеро людей – двоє бійців батальйону «Айдар» та троє військових з 24-ї бригади.
Дмитро пішов надавати медичну допомогу пораненим бійцям. Після евакуації двох людей залишився ще важкопоранений солдат Роман Цапа. Але під час його транспортування хлопці потрапили на міну. Разом з Дмитром загинули молодший сержант Іван Смоляр та солдат Артем Романов.
– В останні дні червня перевівся на блокпост. Того дня перебував десь за сімсот метрів від вибуху, але пішов на допомогу. А за ним слідом хлопчики з Айдару та два сапери з Самбіру. Усі підірвалися, – зазначає матір.
У березні 2015 року нагороджений знаком «За військову доблесть». Також Дмитро є почесним громадянином Шевченкове. Указом Президента України №9/2016 від 16 січня 2016 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 1 березня 2016 року орден вручили батькам. Похований Дмитро Ковшар в селищі Шевченкове.
Родина досі шукає сил для того, щоб отямитися після пережитого. У цьому їм допомагають друзі та близькі знайомі. Адже тепер, за словами мами, потрібно жити для того, щоб синові не було соромно за батьків тому в 2017 році батьки вирішили всиновити хлопчика Сашу 7-ми років та дівчинку Ельвіру якій восени буде 3 роки.
