Олег Кулигін народився 6 серпня 1971 року в Олександрії. Після закінчення в 1988 році середньої школи № 6, він вступив до Олександрійського ПТУ № 13, де через рік з відзнакою набув спеціальність «Машиніст електровоза підземний». Товариші по училищу пам’ятають його, як веселого, ініціативного і доброзичливого хлопця.
Його товариш, в 2014 році начальник дільниці Інгульської шахти Руслан Шевченко, з яким вони товаришували з училища, згадує, як несподівано, рано-вранці, вони запропонували Олегу поїхати в Кривий Ріг, щоб поступити в Криворізький гірничо – рудний інститут. Олег, не довго думаючи, взяв документи і вони поїхали. Він завжди був рішучий і легкий на підйом. Руслан Станіславович згадує, що Олег в інституті і гуртожитку вирізнявся рішучістю і безвідмовністю, коли його просили про допомогу і йшов, не питаючи, куди і навіщо – раз треба, значить треба.
Але здобуваючи гірницьку професію, мріяв про військову службу, навіть хотів поступати в навча-льний заклад, де готують працівників СБУ. Йому хотілося боротися з негараздами і захищати Україну ще тоді.
Після закінчення вишу він таки спробував втілити свою мрію в життя, але чомусь не склалося. Тоді Русалн Шевченко фактично привіз друга в Кропивницький (Кіровоград), де вже працював на Інгульській шахті ДП «СхідГЗК». У 1995 році Олег Кулигін потрапив на дільницю № 7(гідрозакладки), де і пропрацював до самої мобілізації. З 2007 року – начальником дільниці. Зго-дом придбав в Кіровограді на шахтарському мікрорайоні «Шкільний» квартиру, де і проживав з сім’єю – дружиною і двома синами.
Завжди був спортивним, часто ходив з дітьми на Вали, де займалися пейнт – болом. В останні роки захопився гірськими лижами, їздив з друзями в Буковель. Вдома все робив своїми руками.
Русалн Шевченко розповідає, що перед днем народженням, в серпні 14-го року, Олег прийшов до нього, свого кума, і розповів, що збирається йти захищати аеропорт, куди до цього лише возив зміну бійців. До речі, в Русална зберігається подарунок Олега, східний ятаган, підписаний «капі-таном Кулигіним», але це військове звання він отримав багато років після цього підпису, вже бу-дучи мобілізованим.
Вже будучи мобілізованим, Олег часто приїздив на шахту, допомагав вирішувати питання в інте-ресах військових, адже постачання армії тоді лягло на плечі простих людей. Колектив Інгульської шахти зібрав для потреб армії більше 250 тисяч гривень добровільних внесків, на які для мобілі-зованих шахтарів, згідно заявок, були придбані одяг і військове спорядження. Олег на шахті був душею товариства, вмів розрядити ситуацію і зняти напругу одним словом, і навіть в умовах сме-ртельної небезпеки не забував жартувати, наприклад розповідав, що на обід у них був шашлик, який вони…забрали у сепаратистів. А може і не жартував…
Вже потім по телевізору ми бачили, в яких умовах доводилося воювати нашим «кіборгам», що собою являв аеропорт, а він і звідти підтримував кума, коли той захворів, мовляв, не переживай, куме, ми з тобою ще пограємо у футбол.
Олег часто телефонував друзям з аеропорту, розповідав, що в його підпорядкуванні є легкова «Шкода», на якій він їздить територією летовища, але їздити потрібно дуже швидко, бо по них постійно стріляють.
В тилу ми цього навіть не уявляли, але Олег таки став захисником Вітчизни, як і мріяв. Більше того, він воював в самому пеклі, при цьому казав, що серед «мужиків, які ніколи не підведуть, і себе відчуває справжнім мужиком. Тобто, він знайшов своє місце. Потім командир частини від-значив успішну роботу капітана Кулигіна при підготовці мінних полів.
В інформацію про смерть Олега на шахті не зразу повірили.
Під час обстрілу осколок влучив Олегу в шию вище бронежилету, врятувати його не змогли. Че-рез кілька днів тіло капітана Кулигіна під обстрілом вивезли з аеропорту Донецька.
Олега Кулигіна було посмертно нагороджено Орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеню. В школі № 6 Олександрії відкрито меморіальну дошку на честь Олега Кулигіна. Нещодавно колеги встановили нову гранітну стелу на могилі Героя.
Всім, хто його знав, і досі не віриться в його смерть, але сталося те, про що він мріяв – він захис-тив свою Батьківщину. Навіть ціною власного життя. І не задумуючись, зробив би це ще раз.
Сергій Полулях
https://tusovka.kr.ua/news/