19 липня 2014 року від тяжких поранень загинув старшина Гаркавенко Віктор Олександрович

19 Липня 2018

Дев’ятнадцятого липня 2014 року в лікарні міста Гукового Ростовської області (РФ) від тяжких поранень, отриманих 15 липня поблизу села Провалля Свердловського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу проросійськими терористами, помер заступник командира групи 3-го окремого полку спеціального призначення старшина Віктор Гаркавенко.

Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Віктора Гаркавенка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

  — Коли ми разом з Віктором забирали першого нашого загиблого земляка, я  й подумати не міг, що через місяць Віктор буде на його місці, — сказав, проводжаючи бойового побратима в останню путь, виконувач обов’язків заступника командира частини Андрій Неживий. — Він був хорошою людиною, хорошим командиром. У бою 15 липня вижив, вистояв, але зазнав тяжких поранень. На жаль, доля розпорядилась так, що вже 19 липня Віктор помер у госпіталі.

  Віктор Гаркавенко присвятив себе службі в Збройних силах України. Був надійним товаришем, доброю, веселою та компанійською людиною. Після строкової служби в армії та навчання вирішив, що буде професійним військовим, і вступив до лав Української армії контрактником. Зарекомендував себе в полку з найкращого боку, командування за зразкову службу неодноразово його відзначало — медаллю та почесними грамотами.

Народився Віктор Гаркавенко 11 березня 1985 року, закінчив дев’ятирічку в селі Глиняному Добровеличківського району, а десятий та одинадцятий класи — у місті Новоукраїнці. У Кіровограді вступив до технікуму, звідки його невдовзі призвали на строкову службу. Її хлопець проходив у Президентському полку в Києві, після чого повернувся до Кіровограда і працював в охоронних структурах. Згодом уклав військовий контракт і служив у 3-му окремому полку спеціального призначення.

— Вітя був доброю, чуйною людиною. Його поважали і поважають у частині. Військова справа була для нього сенсом життя, — розповідає про свого чоловіка, батька їхнього маленького сина Сашуні, котрий пам’ятає, любить тата й дуже сумує без нього, військовослужбовець Катерина Гаркавенко. — Він крок за кроком отримував звання за зразкову військову службу, мріяв стати офіцером. Восени 2014 року мав закінчити навчання й отримати звання лейтенанта, але доля вирішила по-іншому. Віктор один з перших поїхав до Криму на війну в березні 2014-го і півроку захищав Україну, тримав позиції… Знаєте, не було в нього там такого, що «я — герой, іду воювати за Україну». Він вважав, що зобов’язаний бути в областях, де триває війна, допомогти своїм товаришам по службі, не дати тим паразитам прорватися до нас ближче, тримав зі своїми однополчанами оборону. Навесні був у Донецькому аеропорту, коли там лише почався перший обстріл. Потім його та інших хлопців перекидали в різні місця на сході України виконувати завдання, накази. Де він був, я не завжди знала. Вітя не казав, і тоді я розуміла, що десь не в хорошому місці. Він хвилювався, що плакатимемо, переживатимемо, а нам залишалося лише молитися за нього. На роботі його всі знають як Гарика, такий позивний у нього був і там, у краю, який несе смерть, де виродки безжалісно вбивають хоробрих хлопців, найкращих чоловіків, незамінних батьків для маленьких дітей. Він завжди був за справедливість, ніколи нікого не ображав. Друзям допомагав як міг. Йому важко було дивився на те, що відбувається, він не розумів, за що брат пішов на брата. Напевно, так і не зрозумів. Усі кажуть, що герої не вмирають… Ще й як умирають. У 2013 році його за професіоналізм нагородили нагрудним знаком від Генерального штабу Міністерства оборони України. Віктор здійснив 35 стрибків з парашутом із різних видів військової авіації. Багато часу проводив на навчаннях, стріляв зі всіх видів озброєння, яке має його військова частина. Багато часу проводив у полях, де спецпризначенців навчали виживати в різних умовах, був у захваті від гірської підготовки. Брав участь у змаганнях з американськими військовими. Був захоплений ними, багато чого в них навчився. З кожним роком усе більше вдосконалювався як воїн і належним чином захищав не лише честь частини, а й усю Україну. Дуже любив нашого сина Сашка, якому нещодавно виповнилося п’ять років. Усюди брав його із собою, вони разом навіть автомобіль ремонтували. Синок подавав батькові маленькі ключі й дуже радів із цього. Віктор не перекладав турбот про сина на мене, його дружину, йому цікаво було з ним. Він був найкращим чоловіком, хорошим батьком, вірним другом і дуже хорошою людиною…

Інші записи