«Жити — означає боротися, боротися — означає жити». Так говорив лейтенант 3 полку спеціального призначення Головного управління розвідки ЗС України Євген Подолянчук.
Хлопець «на відмінно» закінчив Академію сухопутних військ у Львові, факультет розвідки, обрав 3 полк спецпризначення у Кіровограді. Він був у донецькому аеропорту, де загинув від осколкового порання в голову.
Голова Черкаської організації «Пласт» та ініціатор створення цього фільму Тетяна Педько-Мельник розповідає: фільм почали знімали через 6 місяців після загибелі, коли змогли хоч трохи змиритися. Відмовилися від акценту на горі, хотіли розповісти, якою людиною у пам’яті залишився Євген Подолянчук.
«Можна подумати і сказати, що якби не був військовим, так не сталося б. Але я знаю Женю. Не поступив би в академію, пішов би служити в армію. Не пішов би в армію, був би на конт-ракті. Все рівно був би там. По-іншому Женя не зміг би…».
Священик та побратим Жені Володимир Педько каже: «з приходом хлопця до пласту, курінь оживився, хлопці активізувалися, почали приводити себе у форму». Женя завжди міг чітко пояснити людям, що робити, був природженим лідером. Володимир додає: «коли приходить людина, яка за місяць досягає того, що ти маєш через півроку-рік, це стимулює усіх інших».
Пластовий виховник Євгена Іван Колодницький каже, що Євген в усьому був зразковим, виділявся зі свого оточення. Щоб бути з ним на рівних, треба було постійно тримати себе у тонусі:
«Раціоналіст і перфекціоніст. Якщо треба робити, то треба робити тільки ідеально. Тому він був зразком для всіх».
Дружина загиблого Маша згадує, що познайомилися вони у підлітковому віці, на пластовому таборі. Недільного ранку пластуни пішли на літургію. Там дівчина і побачила, як хрестять 14-річного хлопця. Через рік він їй освічився:
«Коли він почав пластувати, я зрозуміла, що це дуже надійна людина. Я не мала тоді видів на нього, просто була рада, що знаю такого хлопця. Таке враження було, що він все життя пластував… Він стимулював дуже, конкуренція була у нас велика спочатку…».
Дівчина додає: Женя постійно удосконалювався, багато читав, ходив на різні секції, вивчав різні прийоми боротьби:
«Він ввечері міг писати конспекти просто для себе. Просто тому що він знає, що це треба знати. Просто тому що він офіцер і розуміє, що мало знань дали в академії. Читав для себе. Він, реально, був фанатом своєї спеціальності. Фанатом військової справи. Він завжди відс-тоював свою думку, мав купу аргументів, купу доказів, тому що був дуже обізнаний. Навіть з аеропорту, коли мені передали його речі, там я знайшла листочок його завдань, які він перед собою поставив, будучи на військових діях. Там було таке: щось вивчити, прочитати, відпрацювати… Я не знаю, наскільки у людей має бути забита голова на війні, але в нього знаходились ще сили для того, щоб удосконалюватись».
Офіцер загону спецпризначення позивний «Турист» та боєць загону спецпризначення позивний «Ден» згадують про нього:
«Человек, который хотел учиться, сам себя усовершенствовать. Он не стоял на месте… Человек, который постоянно что-то искал, постоянно что-то хотел, что-то спрашивал»
«Как только увидел, я не ожидал, что человек настолько умный, все знает. Любые вопросы — и он тут же отвечает. Любой вопрос».
Фельдшер спеціального загону «Док» у розмові про хлопця називає його не інакше, як «Петрович». Додає: «хлопець умів подавляти інстинкт страху і подавав хороший приклад іншим військовим».
Боєць загону спецпризначення позивний «Ден» розповідає, як Женя умів організувати на-вколо себе солдат:
«Первое, он схватил самое мощное оружие, не боясь, выехал на взлетную полосу, и когда работала зенитная установка, мы держали оборону немножко дальше… Причем там было самое страшное, потому что выезжаешь на взлетную полосу и там все — поле. Никаких укрытий. Ты, ЗУ и аэропорт… Когда прилетел самолет за нашими людьми, Евгений Петрович подходил к людям и говорил:
— Останешься со мной?
— Да.
— Останешься со мной?
— Да.
И потом подходит ко мне: «Ты останешься со мной?». Я говорю: «Петрович, куда ж мы без тебя? Конечно, останемся».
Поранили Євгена Подолянчука на території Донецького аеропорту. Фельдшер спеціального загону «Док» згадує, як хлопця привезли після поранення:
«Заводять Петровича, видно, що поранення в голову. Спочатку я не впізнав, тому що він весь в крові був. Потім його обтерли, я впізнав, що це Петрович. І потім секунд на 10 я… ну, просто зламався, грубо кажучи. Тобто, я не міг повірити, що це так. Тобто, як так?».
Дружина Марія розповідає: «після шести місяців перебування на війні, за два тижні до заги-белі, чоловік приїхав у неофіційну відпустку додому на тиждень. Потім знову поїхав на Схід. Таке враження, наче він звідти не повернувся. Завжди здавалося, що хтось, а не він».
https://
Євген Петрович Подолянчук (4 липня 1991, Черкаси — 14 вересня 2014, Донецьк) — капітан, командир групи спеціального призначення 3-го окремого полку спецпризначен-ня (Кропивницький). Лицар ордена Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Нагородже-ний Залізним Пластовим хрестом за заслуги у національно-визвольній боротьбі в утвердженні Української держави (посмертно).
Закінчив школу № 3 у Черкасах. 2008 року вступив у Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного до факультету розвідки, який закінчив з відзнакою. З 2012 року на військовій службі. Служив у Кропивницькому, 3-й окремий полк спецпризначення. Займав посаду командира групи: 2 загін, 5 рота. 26 листопада 2012 року розписався з пластункою Марією Сергєєвою. 20 травня 2013 вони повінчалися і 25 травня зіграли весілля.
У 14 років Євген Подолянчук вступив до скаутської організації «Пласт».
Євген Подолянчук відбув на виконання завдань із захисту цілісності держави у числі перших, ще до початку відкритих бойових дій. Спершу виконував завдання по захисту деяких важли-вих об’єктів, потім — захисту державного кордону від зовнішньої агресії. У квітні 2014 року був направлений в складі свого загону в Донецький аеропорт.
Під час оборони аеропорту демонстрував кмітливість та навички лідера. У будівлі старого те-рміналу Донецького аеропорту, який ще до початку боїв утримували бійці загону спецпризна-чення, власноруч намалював десятки пам’яток-нагадувань з військової справи — тактики, те-орії, основ психології, — та розвісив на видних місцях, для того щоб усі бійці мимохіть повто-рювали, запам’ятовували та вивчали життєво важливі навички.
У першому бою за Донецький аеропорт 26 травня Євген працював на найвіддаленішому посту, у складі його групи були снайпери, кулеметник та розрахунок зенітки ЗУ-23-2 десантників 25-ї бригади. Після сповіщення в ефірі о 3:00 дня про висування бойовиків до ДАП, прийняв рішення висунутися на позиції для прикриття вогнем Нового терміналу, який на той час служба безпеки аеропорту не дозволяла займати військовикам, — Євген припускав що саме він буде головною ціллю штурму росіян. За спогадами побратима, позивний Ден, Євген Подолянчук працював на найнебезпечнішій позиції, зі злітної смуги, без жодного укриття. Після початку бою їх накрили АГС-ами і стрілецькою зброєю. Сам Євген пояснив, що їх позиція була на віддалі, тому прицільно з цієї зброї бойовики по ним бити не могли. Із розвитком бою, він зі своєю групою змінював увесь час позиції та діяв за обставинами.
За спогадами побратима, позивний Турист, у терміналах з бійцями не було спершу медиків, а з часом почали з’являтися поранені. ДАП тоді був у повному оточенні, проте разом з Євгеном вони облаштували зразковий медпункт, прочесавши усі термінали, та зібравши усі наявні ліки. Євген за допомогою випадково знайденої у розбитому кафе стрічки наклейок-цінників, по всьому терміналу розклеїв знаки червоних хрестів і стрілочок, що позначали шляхи можливої евакуації поранених до медпункту. В майбутньому, коли підрозділи мінялися по ротації та часто не були знайомі з терміналами, ці позначки навіть у розпал бою дозволяли координувати порятунок поранених.
Після деблокади аеропорту і прориву українських військ до Пісок, провів на своїй «Ниві» до аеропорту колону танків.
14 вересня 2014 року Євген з бійцями вийшов на завдання по виставленню мінних загорож проти танків на позиції «Єнот». Групу українських бійців затисли ворожим вогнем з близької відстані у будівлі. Незабаром на даху у ній почалася пожежа, а система вентиляції задимила усі приміщення. Спецпризначенці мали покинути будівлю і повертатися під обстрілом, проте на зворотному шляху Євген з двома бійцями вирішив все ж закласти міни на випадок, якщо їх переслідуватиме танк. Євген отримав осколкове поранення в голову, помер під час евакуації з Донецького аеропорту.
18 вересня 2014 року в Будинку офіцерів Черкас відбулося прощання з Євгенієм Подолянчуком. Провести героя в останню дорогу прибули керівники Черкаської області та міста Черкаси, військове керівництво, побратими, рідні, колишні однокласники, друзі та близькі.
Поховали Євгена Подолянчука у селі Крутьки Черкаської області. Попрощатися з Євгеном Подолянчуком прийшли громада села, близькі та рідні, керівництво та члени Національної скаутської організації «Пласт» з різних регіонів України, побратими.
Нагороди:
• 11 серпня 2014 року Наказом Міністра оборони України нагороджений Нагрудним знаком «Знак пошани».
• 18 вересня 2014 року Головна Пластова Булава на подання Крайової Пластової Ради України надала Євгену Подолянчуку найвищу нагороду в Пласті — «Залізний пластовий хрест за заслуги у національно-визвольній боротьбі в утвердженні Української держави».[7]
• За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України 6 жовтня2014 року нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно)[1].
• Нагороджений посмертно відзнакою «За заслуги перед Черкащиною» та Почесною грамотою Черкаської обласної державної адміністрації і обласної ради.[9], а також пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» I ступеня (посмертно).
• 24 вересня 2015 року посмертно присвоєно чергове військове звання — капітан.
• Указом № 13 від 10 лютого 2016 р. нагороджений відзнакою “Народний Герой України” (посмертно).
• На честь Євгена Подолянчука у Черкасах було перейменовано вулицю Нижню Комсомольську.
• 15 вересня 2016-го у черкаській спеціалізованій школі № 3 відкрито меморіальну дошку випускнику Євгену Подолянчуку.